- Хто ви? І де я? – здивовано спитав я.
- Ти у Школі Юніленд, - відповіла дівчинка.
- У школи? – я нічого не розумів. – Але ж…
- До нас потрапляють ті, хто мріє навчитися цікавого! – з гордістю додав хлопчик.
Я нічого не розумів. Навкруги – квіти, далі видно яскраві високі споруди. Бігають інші
діти…
- Чекайте, - продовжив розпитувати я, – але ж школа – це парти, форма шкільна,
вчителі, а тут у вас зовсім не так.
- Вчителі й у нас є, а всередині Домів знань, – дівчинка показала на яскраві будівлі, –
є і сісти де. Проте у нас головне – щоб було цікаво!
Привіт! Познайомимось? Мене звати Тарас. А ще – Вітер. Я так хочу поділитися
дивовижною історією! Вона трапилася зі мною під час навчання… Не хвилюйся! Тут не
буде нічого про оцінки або нудні завдання. Я ж кажу – історія дивовижна.
Ще з тих пір, як мені виповнилося п’ять рочків, я мріяв потрапити у школу. Але мій
старший брат казав, що там геть не цікаво. Згодом він почав навіть прогулювати! А я не
міг збагнути – ну як може бути не цікаво дізнаватися нове? Брат казав, що їм доводиться
багато вчити напам’ять, а за негарно написані літери вчитель дуже лається. Я питав – яка
відстань від Місяця до Землі? Брат не знав. Казав, це лише у старших класах можна буде
дізнатися. Отакої! А що ж ви робите зараз?.. Я просив – покажеш мені прапори
африканських країн, що приїхали на чемпіонат світу з футболу? Брат відповідав, що не
знає, цього вони не проходять. А про те, як давні люди здобували вогонь, або чому олія не
змішується з водою, я вже й не питав. Ясно було, що брат не відповість. Так і йшло. Але
одного разу!..
Це був звичайний день – трохи похмурий. Я заходився зробити собі чаю, але не чекав, що
кріп плескатиме крізь носик, злякався, кинув чайник, добре що не обпікся. Потім довго
витирав гарячу калюжу, втомився і не помітив, як заснув.
- Чуєш, може не треба його чіпати? Він здається не наш…
- Та що ж він, так тут і лежатиме? Хлопче, хлопче, агов!
Я почув голови і розплющів очі. Виявилося, що я лежу на траві, скрізь ростуть запашні
квіти, а наді мною стоять хлопчик і дівчинка приблизно мого віку.
- Хто ви? І де я? – здивовано спитав я.
- Ти у Школі Юніленд, - відповіла дівчинка.
- У школи? – я нічого не розумів. – Але ж…
- До нас потрапляють ті, хто мріє навчитися цікавого! – з гордістю додав хлопчик.
Я нічого не розумів. Навкруги – квіти, далі видно яскраві високі споруди. Бігають інші
діти…
- Чекайте, - продовжив розпитувати я, – але ж школа – це парти, форма шкільна,
вчителі, а тут у вас зовсім не так.
- Вчителі й у нас є, а всередині Домів знань, – дівчинка показала на яскраві будівлі, –
є і сісти де. Проте у нас головне – щоб було цікаво!
- Давай ми тобі все покажемо! – сказав хлопчик.
Втрачати мені було нема чого, і я підвівся та пішов за новими знайомими.
- Я Ружа, бо дуже люблю квіти, – відповіла дівчинка на ще не поставлене мною
питання як її звати.
- А я Протон, я фізику більш за все полюбляю, – додав хлопчик. – Ти не лякайся, ми
не читаємо твої думки, просто ж очевидно, що зпершу треба познайомитись.
- А я Тарас…
- Ну це ти поки Тарас, а коли стане ясно, що тебе більш за все цікавить, отримаєш
нове ім’я. Що ти робив перед тим, як сюди потрапити?
- Е-е-е-е, чай пив… вірніше прибирав розлитий кріп. Я не очікував, що краплі
почнуть з носика стрибати.
- Ну це просто. Коли тіла нагріваються, зокрема вода, вони стають більшими, от і не
поміщаються туди, де були, – сказав Протон.
- Цікаво…
- Кажу ж, в нас усе цікаво! – засміялася Ружа.
І ми пішли разом до першої ж яскравої будівлі.
Нас зустрічали діти, які всі десь бігли. «Привіт, Протоне! Як ти? Я до пана Слюсаря,
розрахував макет водяного млина!», «Егей, Ружечко, як твої тюльпани? В мене кактус
зацвів, заходь пізніше, покажу!», «Привіт, друзі, ви до бібліотеки? А я до пані Географіні,
намалював на мапі, де у світі алмази здобувають!». Отак нас скрізь окликали, але ми йшли
далі, поки не дісталися величезного світлого приміщення. Там було безліч книг,і я
здогадався, що це – бібліотека.
- Мої вітання! – пролунав голос і з широкого крісла постав кремезний дядько,
вдягнутий як моряк. – Руже, Протоне, кого це ви привели?
- Це новенький, – відповіли мої знайомі. – Заснув наляканий.
- Ну що ж ви так… нечемно! Вітаю, друже, я – пан Вітрило, один з Наставників. Ти
вже, мабуть, зрозумів, що це – школа? – звернувся Вітрило до мене.
- Так, – відповів я, – але ж вона зовсім не схожа на звичайну школу… – сказав я.
- Це правда. Ми в Уніланді не вважаємо, що учні мають сидіти й слухати.
- А як же навчатися?
- Зараз побачиш, як! Але спочатку… – пан Вітрило пошарудів рукою десь за спиною
і витяг кружку запашного чаю, – Випий! Ти ж, мабуть, не встиг вдома чаю попити?
Я лиш заблимав очима.
- Не встиг… а звідки ви знаєте?
- Ми тут знаємо все, що думають ті, хто прагне вчитися! – з цими словами Вітрило
здобув невідомо звідки щось біле й тверде. – От, бери. Це справжній морський
цукор! Такий давали на кораблях ще за давніх часів. Тоді, коли найшвидшим
судном вважався так званий чайний кліпер.
- Чайний? Чому чайний? – трошки спантеличено спитав я.
- Ну, бо він возив чай. А якщо мішки з чаєм лежать у трюмі занадто довго, чай
починає пліснявіти, – пояснив пан Вітрило. – Смачно?
- Дуже! – відповів я. Чай справді був неабиякого смаку.
- Добре. Це подарунок. Ну а далі, якщо хочеш вчитися, треба вже буде дещо робити.
- Я залюбки! – мені справді подобалося в Уніленді. – але ж мама, тато, брат…
- За це не хвилюйся. Тут така магія, що відсутність твою вдома не помітять.
- Тоді давайте почнемо! – мені вже дуже хотілося вчитися разом із Ружею, Протоном
та іншими.
- Почнемо, аякжеж. Знань у нас багато і не має значення, звідки починати. Тому,
якщо ми вже заговорили за кораблі, мерщій біжи у нашу найвищу вежу, де
працюють Майстри-Синоптики. Вони знають все про погоду. Нехай вони
розкажуть тобі, як просувається у морі корабель: що таке попутний вітер як він
впливає на швидкість у морі. А дорогу тобі покаже Протон.
Я все зрозумів, і ми швидко вирушили з бібліотеки, перестрибуючи через сходи.
- Різні кольори відповідають різним наукам, - розповідав мені Протон дорогою. –
Оце, бачиш, простір Математики, а там – займаються хімією, тому звідки так різко
пахне.
Нарешті ми дісталися вежі, де була широка площадка. Там стояли дивовижні прибори,
біля яких поралося кілька дорослих.
- О, Протон, привіт! Це новенький з тобою? – спитав один з Синоптиків.
- Так, і він має питання від Вітрила.
- Добре, кажи! – звернувся до мене Синоптик.
- Що таке попутний вітер? І як він впливає на швидкість кораблів у морі?
- Ну, дивись. Хоча морякам і бажають попутного вітру, у морській справі такого
поняття нема. А є «фордевинд» - це від голландського voor de wind. Бо ж саме
голландці були свого часу видатними моряками і багато морських слів пішло від
них. Фордевинд – це коли вітер дмуха прямо у корму корабля. Тобто у його задню
частину. Коли корабель іде у фордевінд, ще кажуть, що він йде «повним вітром». А
щоб дізнатися більше, хлопче, нам буде потрібна вже твоя допомога! Ми вчора
програли у шахи сусідям-ботанікам і тепер винні кілограм азотного добрива.
Побіжи-но до хіміків, візьми та принеси його!
- Е-е-е, а що таке – азотне добриво?
- А от спитай в хіміків, вони неодмінно розкажуть. Е, ні, Протон нехай лишається,
нам треба хтось обізнаний у фізиці, аби розрахувати тиск…
Проте цього я вже не чув, бо мчав туди, куди вказав мені з вежі Синоптик. Нарешті я
дістався невеличкої білої будівлі, повз яку ми вже проходили з Ружею та Протоном –
звідти різко пахло, трохи схоже на те, як пахне у лікарні. Я ввічливо постукав і зазирнув
всередину – там серед колб та пробірок ходили Хіміки. Вони порівнювали яскраво-рожеві,
сині та зелені розчини, щось помішували та підігрівали.
- Агов, друзі! – гукнув я. – Мене звати Тарас, я новенький! Синоптики послали мене
попросити у вас азотне добриво для ботаніків!
Тут один з хіміків обернувся і строго подивився на мене.
- Тарас, значить… То ти новенький, без прізвиська… А сказали тобі Синоптики, що
то за речовина – азотне добриво?
- Ні, - тихо відповів я, - сказали спитати у вас.
- Ну то слухай-но, юначе. Взагалі-то азот – це газ без кольору та запаху. Він є одною
з найпоширеніших речовин на Землі. Сполуки азоту дуже жваві, весь час
розпадаються, тому у грунті його небагато. Отже, аби рослини добре розвивалися,
азот весь час треба додавати ззовні. Тоді врожай буде добрий! Але бач, яке діло –
нам, аби добриво у лабораторії зробити, потрібний вільний мікроскоп, а він є лише
у фізиків у лабораторії. Принесеш?
Де фізична лабораторія – я вже знав, показав по дорозі Протон. Тому йшов
повільно,роздивляючись навсібіч. Он хлопчик читає про великого Карла, від імені якого
пішло слово «король», а кілька юнаків його слухають. Ось троє дітлахів щось креслять на
підлозі. А ось …
- Ружа! Ти? А хто це з тобою?
- Я! А це Муся, козочка. Втекла з загону та почала квіти об’їдати, то ж веду її назад.
- Допомогти тобі?
- Якщо можеш. Чекай, це ж вже скільки часу ти тут у нас? А їв щось? Ех, сама знаю,
що ні. Давай відведемо Мусю й зі мною до їдальні!
- Давай, але ж мікроскоп… фізики…
- Це близько, – засміялася Ружа, – ще й цікавого щось дізнаєшся!
Але так швидко не сталося, як гадалося. У загоні нас із Ружею попросили наклеїти
таблички з назвами тварин, і якщо ми плуталися, вони страшенно мекали та кричали.
Лише з третього разу вдалося вірно назвати цесарку – цесаркою, мула – мулом, а не
віслюком, корову відрізнити від буйвола. Обід після такої роботи здався найсмачнішим за
все, що я їв у житті! Ну а по обіді Ружа проводила мене до фізичної лабораторії.
Там я з радістю побачив Протона. Він порався з величезним баком.
- О, привіт, друже! Це, бач, гелій. Потрібний нам для досвідів. А ти у справах сюди?
Здавалося, Протон абсолютно не був здивований моєю появою у фізичній лабораторії. Та
я вже й сам зрозумів, що нові учні спокійно вливаються у життя Уніленду і не треба ніякої
форми або урочистих промов.
- Так, мене хіміки попросили взяти мікроскоп. Бо, бачиш, без нього неможна
виявити азотисті бактерії, а без них не буде добрива.
- Так-так, а добриво тобі навіщо?
- Та синоптики ж програли біологам кілограм!
- А! Я вже й забув, як ми ходили до синоптиків. Стільки справ. Ну добре, бери! Але
спочатку треба порахувати, чи не заважкий він для тебе. От ти скільки важиш?
- Сорок кило, - відповів я.
- А цей мікроскоп важить приблизно три кілограми. Щоб не було важко, треба аби
ноша була не більша за 7-8 відсотків від маси тіла. Відсоток – це одна сота частина.
Ну, наприклад, відсоток від 100 – один. Давай поміркуємо. Якщо ми 40 поділимо
на 100? Буде… - Протон на першому ліпшому аркушику порахував у стовпчик, -
буде нуль цілих чотири сотих, або ж 0.4. Тобто один відсоток од маси твого тіла –
400 грамів. Тепер поділимо три кило, тобто 3000 грамів, на 400. Буде сім з
половиною. Тобто цей залізний мікроскоп якраз такий, як ти можеш донести.
Добре, бери!
Хіміки дуже зраділи мікроскопу і поки одні з них готували мені добриво, інші показували
цікаві реакції, завдяки яким йшов дим або у пробірках змінювалися кольори. Менше з
тим, я вчасно встиг до синоптиків і вони розрахувались із ботаніками. Ті й інші,
дізнавшись, що я не вмію грати у шахи, пояснили мені правила і я навіть спромігся зіграти
одну партію. Але як не було добре у вежі, на мене чекав пан Вітрило.
Я увійшов у бібліотеку зі словами:
- Так званий попутний вітер – це «фордевинд», коли вітер дмуха прямо у корму
корабля. Він, так би мовити, підштовхує корабель на вітрилах, але для яхт
«попутний вітер» або «фордевінд» не завжди ідеально.
- Добре, добре, - посміхнувся пан Вітрило. – Я бачу, що ти не лише дізнався вірну
відповідь, а провів час цікаво.
- Це правда! – охоче відповів я, - так цікаво, як у вас тут, я ще ніколи не дізнавався
нового. А про море я б дізнався ще більше! Хоча мені сподобалися і квіти та
тварини, як Ружі, і фізична лабораторія, що показав Протон.
- Але море більше за все?
- Напевно, так, - відповів я. – Я б ще дізнався про сучасні пароходи та як вони
прокладають курс за супутником.
- Ну що ж, мені приємно, що новий учень – мій колега! Відтепер будеш друже Вітер,
якщо ти не проти! Зараз ти повернешся додому і все буде так, ніби нічого
особливого не сталося. А тоді приходь до нас щодня, друже вітер, грайся та
дізнавайся якомога більше нового!
З цими словами друже Вітрило поклав руку мені на плече, все потемніло і я опинився у
себе вдома, перед увімкнутим комп’ютером. На екрані була заставка – «Уніленд, освітня
гра для дітей». Мама поралась на кухні – я чув, як вона каже сама собі «Хто це витер
підлогу? Цікаво, я наче не мила…». Я точно пам’ятав, що не запускав на комп’ютері таку
гру. І не пам’ятав, як потрапив у кімнату до комп’ютера. Але я точно знав – до Юніленду
повертатимусь ще й ще, адже це найцікавіше навчання, яке я лише можу уявити!